Будь проклята погода! Будь проклятий Бог!

Весняне фото з вікна мого офісу

Сьогодні 3 квітня, за вікном йде сніг. Інтернет переповнений коментами типу, "як мене вже задовбала ця погода", "скільки ще бути цій зимі?". На жаль ми забули про дві речі.

1. Проблеми з погодою, її зсувами та перепадами — це наслідок наших вчинків і гріхів стосовно матінки-природи.
2. Клянучи природу — ми клянемо її Творця, Господа Бога.

Також мені це нагадало деякі тексти із Апокаліпсила Івана.

А решта людей, що не вбита була цими поразками, не покаялася за діла своїх рук, щоб не кланятись демонам, ані ідолам золотим, і срібним, і мідяним, і кам'яним, і дерев'яним, що не можуть вони ані бачити, ані чути, ані ходити. І вони не покаялися в своїх убивствах, ані в чарах своїх, ні в розпусті своїй, ні в крадіжках своїх (Об'явлення 9:20-21).

А Ангол четвертий вилив свою чашу на сонце. І дано йому палити людей огнем. І спека велика палила людей, і зневажали вони Ім'я Бога, що має владу над карами тими, і вони не покаялися, щоб славу віддати Йому (Об'явлення 16:8-9).

Після природніх катастроф і катаклізмів, після зірки Полин, яка з гіркотою впала на річки, після епідемій та масової смертності, люди все-одно не покаялися у своїх ділах і продовжували поклонятися ідолам. А коли фарби згустилися, то вони кляли Бога і все-одно не каялися.

З приводу цього маю дві думки.

1. Коли ми нарікаємо на природні явища, відповідно ми нарікаємо на Бога, який це створив. Точніше, свою провину перекладаємо на творіння і Творця. Кожен з нас вніс свою лепту в погіршення екології. Вирваний із корінням гриб, викинутий на землю папірець, налаковане волосся, опущена в загальну сміттєву урну лампа-економка чи батарея від мобілки. І багато іншого. Хто цим не грішить? Всі так робимо. Всі нищимо природу. Тому, не маємо жодного морального права докоряти їй за "природню" реакцію на наш вандалізм.

2. Люди часто вважають, що біди або трагедії наближають нас до Бога, до чогось чистого і святого. І знову промах. Не біди нас наближають до Бога, а (вибачте за тавтологію), Бог нас наближає до Бога. Наша звичайна, гріховна реакція на проблему — прокльони, нарікання, перекладання вини і продовження нашого щоденного поклоніння ідолам із пластмаси, скла, дорогоцінних металів тощо.

Хіба всі люди отримавши травму, поховавши рідних, переживши голод або війну, відразу біжать до Біблії чи молитви? Ні, лише одиниці, яких до цього повів сам Бог. Інші продовжують грішити і робити те ж саме, а часом гірше. Хіба ніхто з нас не чув слова, що нам треба щиро вірити, покаятися, залишити певні гріхи? І ми відразу так і зробили? Теж ні. Чому? В кожного свої причини, нібито причини. Навіть на Великдень, коли з усіх сторін звучить Євангелія Ісуса Христа, ми не чуємо її, а бачимо перед носом лише крашанку та ковбаску. А воскреслого Христа, Спасителя від гріхів не бачимо.

Мабуть, ми просто забуваємо, що є у світі Божий баланс, є правила причин і наслідків. Що сіємо, те й жнемо. Сіємо гріх, жнемо погибіль. Самі цей ланцюг не розірвемо. Лише Бог може зупинити лещата погибелі. Він це зробив через Свого Сина Ісуса Христа, який помер і воскрес. Звучить фантастично. Віримо в це лише на Різдво та Пасху, зажовуємо ковбасою і успішно забуваємо. А потім, заправивши свої ідоли бензином та електроенергією, продовжуємо клясти весняну зиму, клянучи водночас Бога.

Сага про Приват24 або Місія «Віднови пароль»

Насамперед хочу застерегти тебе, любий читач: якщо ти зареєстрований в Приват24 в жодному разі не забудь пароль, інакше... інакше з тобою відбудеться те, що відбулося зі мною.

Епізод 1.
Я зареєструвався в Приват24 давно і так само давно туди не заходив. Всі спроби пригадати і підібрати пароль нічим добрим не закінчилися, тому вирішив його відновити за допомогою стандартної кнопки: "Забули пароль?". Тицяю її, заповнюю всі необхідні поля. Результат нульовий.

Епізод 2.
Зв’язуюсь з оператором. Максимально зрозуміло викладаю суть проблеми в чаті. Мене переадресовують до іншого оператора. Заповнюю по ходу анкету (ІПН, різні дані тощо). Після хорошого випробування мого терпіння, з’являється мій консультант. пробуємо відновити пароль. Результат: мені треба піти в банкомат і зробити там певні маніпуляції. Нічим іншим мені допомогти не можуть, але гарантують, що все буде добре.

Епізод 3.
Йду в банкомат. Заходжу в мої налаштування. Потрібно змінити номер телефону. Для цього ввожу в поле номер, чекаю на смс. Чекаю. Ще чекаю. нічого не приходить. Витягаю картку, вставляю, ввожу пін-код. Ті ж маніпуляції. Смс не приходить. Плюю на цю затію і йду геть.

Епізод 4. 
Через 2 дні мені приходять всі смс разом.

Епізод 5. 
Знову йду в банкомат. Роблю всі маніпуляції. Номер змінено! Задоволеним повертаюся в офіс з надією, що в мене буде добре і пароль я відновлю.

Епізод 6.
Пробую відновити пароль. Доходжу до сторіночки, на якій в три кроки можна це зробити. На першому кроці знову ввожу ІПН, номер телефону, двічі пароль. Пішло. Далі весь порядок точно не пам’ятаю, але вводив назву валюти, пароль з отриманої смс, потім запропонувало підключити картку (вибору немає, бо це обов’язковий крок, хоча на Приват24 в мене є 4 рахунки). Ввів номер картки, дату закінчення. І тут поле, яке мене заганяє в тупик: "Ваш залишок на рахунку". Нервово намагаюся згадати, скільки там грошей залишилося. ніби-то, 10 гривень. Ввожу цифру 10. Невірно. Мене кидає на самий початок. Якби палив, то, мабуть, побіг би на перекур :). Проходжу процедуру ще декілька разів, намагаючись підібрати суму залишку. Постійно повертаюся на крок 1.

Епізод 7.
Йду до банкомата, щоб з’ясувати, який в мене залишок. 9 грн. 50 коп. Копійки не враховуються. Цифра 9 — тепер моя щаслива цифра.

Епізод 8.
Сідаю за комп’ютер, проходжу всі кроки. На етапі, коли просить ввести залишок, з гордістю пишу щасливу цифру 9. Пішло. Але це не кінець. Наступний етап знову вводить мене в шок. "Вкажіть суму останньої розхідної транзакції". Що з моєю пам’яттю? Чому я не пам’ятаю транзакції? Ввожу можливу суму. Знову на першому кроці.

Епізод 9.
Йду в банкомат. Знаходжу в налаштуваннях функцію, яка дозволяє побачити мої транзакції на картці. Їх було декілька. Що робити: запам’ятати чи друкувати чек? Друкую. Послуга коштує 1 грн. Заховавши чек в гаманець, їду в офіс.

Епізод 10.
Знову проходжу всі кроки. Я значно помудрів. Вони мене тепер не надурять! Сума залишку. Мислю. Було 9 грн. Я заплатив за послугу 1 грн. З почуттям задоволення ввожу цифру 8. Все добре. Тепер сума транзакції. Дивлюся на чек. 50 грн. Ввожу. Знову шок. Неправильно. Крок 1. Дістало! Думаю. Ще думаю. Еврика! Я ж заплатив 1 грн. Значить сума транзакції 1 грн.! Проходжу всі кроки, заповнюю поля. Все нормально. Я зайшов!

Післямова 1.
Як виявилося, картка, яку я так старанно (і примусово) підключав до Приват24, насправді не підключена. Написав запит про підключення. Поки все пройшло легко. Залишилося лише чекати результату.

Післямова 2.
Коли вийшов із акаунта і спробував тицьнути посилання "Забули пароль?", то мені видало помилку. Мабуть, треба відчути на душі полегшення, я ж встиг :)

Ми з майбутнього-2 або Повернення блудного "хохла"

Переглянув учора фільм "Ми з майбутнього-2". Знав про що він, тому й вирішив глянути. Дуже хотілося побачити, як Росія дивиться на Україну очима кінематографу. Побачив.
Скажу чесно, першою частиною фільму я захоплювався. Ось як треба патріотично виховувати молодь, як їй прищеплювати любов до історії! А ось друга частина... упс, не знаю, навіть, яке слово для характеристики підібрати.

Про що ж фільм? Звісно, про війну, Велику Вітчизняну. Про фашистів і Червону Армію, СС Галичину і "бандерівців", про москалів та хохлів. Ніби-то є спроба показати все безсторонньо, від третьої особи, віддати честь та ганьбу порівну. От тільки половинки ті вийшли парадоксально нерівні.

Хороші.

Росіяни, яких злі українці з ненависті називають "москалями". Вони все терплять, толерантні, героїчні, самовіддані, готові простити всі образи. Вони зверху вниз із жалем дивляться на українців, готові, як старший брат, простити їх і прийняти до свого лона. Вони говорять "НА Україні", замість " В Україні", підтверджуючи свій синдром "Старшого Брата" (щоб зрозуміти глибину і зміст, дивіться ось це: http://youtu.be/Wgl0Mxi1_AI).

Червоноармійці, які борються із фашистами, гинуть за "Родіну", розмовляюють виключно російською, кидаються з ППШ на німецькі кулемети. Звісно, серед ни є і трішки гірші, більш недовірливі, але вони викуповують свої недоліки героїчно пролитою кров’ю.

Погані.

"Хохли", що в перекладі з російської означає "українці". Дуже просто: якщо хоче в фільмі зобразити "поганих" — вони повинні бути в фашистській формі, пити з горла, любити зброю і тяжку музику. Так у фільмі зображені українці. А ще вони ненавидять росіян, яких призирливо називають "москалями" та "кацапами", підлі, "сцикливі", мамусині синочки, тупі, зрадливі, легко переходять на російську, коли щось загрожує їхній шкурі.

"Бандерівці". Не вірять ні своїм, ні чужим. Комуніст — для них це вирок. Кожного, хто говорить російською, носить одяг Радянської Армії, кого "москаль" назвав своїм другом, хто співчуває, допомагає чи навіть щось думає не в той бік — вважаєть комуністами. А це вирок і смерть. П’ють горілку, їдять сало, вважають не українцями тих, хто цього не робить. Не ясно з ким борються (звісно, що зі своїм же народом, але з ким ще, видно не відразу), але ясно, що за Україну. Фашисти їх розбивають з легкістю, великого опору бандерівці німцям не чинять.

СС-Галичина. Про них говориться небагато, але стає зрозумілим, що вони зрадники, вороги, посібники фашистам. Серед них львівські студенти, які вмирають ні за що.

Фашисти. Погані за замовчуванням. Б’ють всіх.
Загалом, фільм нагадує викривлену притчу про Блудного сина, в якій Росія — старший брат, а Україна — молодший. От тільки в притчі є Батько — Господь Бог, до якого й повернувся молодший син. У фільмі молодший стає на бік старшого. 

Висновок.

Окрім почуття відрази до примітивізму і кривої усмішки фільм, не викликає нічого. Не так треба говорити про складні теми. Не так треба підносити почуття гідності свого народу. Не ціною приниження інших.

Хотілося б побачити українські фільми на тему війни. І не тільки про це.

П.С.
Гляньте фільм "4 дня в мае" (http://www.kinopoisk.ru/level/1/film/542494/). Як на мене, це кращий погляд на складні теми.

Жертви наркотиків. Зірки, актори, музиканти.

Джон Белуші — американський комедійний актор, сценарист. Причина смерті – передозування героїну та кокаїну. Дата смерті – 5 березня 1982 року.

Жан-Мішель Баскія — відомий американський графітті-художник. Причина смерті – наркотичне отруєння. Дата смерті – 12 серпня 1988 року.

Ендрю Вуд — американський рок-музикант, лідер гуртів Malfunkshun та Mother Love Bone, один із кращих фронтменів ґранжовой сцени. Причина смерті – передозування наркотиками та крововилив в мозок. Дата смерті – 19 березня 1990 року.

GG Allin (англ. Kevin Michael Allin, справжнє ім’я — Ісус Христос Аллін) – рок-музикант. Причина смерті – передозування героїном. Дата смерті – 28 червня 1993 року.

Еліза Ребека Бріджес — американська фотомодель та актриса. Причина смерті – передозування героїном. Дата смерті – 7 лютого 2002 року.

Лейн Томас Стейлі — вокаліст та один із засновників рок-гурту Alice in Chains. Причина смерті – передозування наркотиками. Дата смерті – 5 квітня 2002 року.

Дірті Бастард — американський репер, учасник гурту Wu-Tang. Причина смерті – передозування наркотиками. Дата смерті – 13 листопада 2004 року.

Соня Савич – сербська акторка. Причина смерті – передозування героїном. Дата смерті – 23 вересня 2008 року.

Дженіфер Лін Джексон — американськая фотомодель, знімалася для журналу Playboy. Причина смерті – передозування героїном. Дата смерті – 22 січня 2010 року.

Пол Грей — музикант, басист та бек-вокаліст гурту Slipknot. Причина смерті – передозування опіатами. Дата смерті – 24 травня 2010 року.

Емі Уайнхаус – співачка. Причина смерті – отруєння алкоголем. Дата смерті – 23 липня 2011 року.

Віра — це людське чи дар Божий?

Часто християни розуміють віру, як людський засіб прийняття Божої благодаті. Це як рука, яка тримається за Бога. Поки тримаємося, то ми з Богом. Розжали руку, то втратили Божу милість. Наскільки істинною є така думка? Вважаю, що має вона певні проблеми і перебільшення.

Такий погляд породжує думку, що віра — це теж певне діло, яке ми можемо пред’явити Богові для нашого спасіння. „Боже, я вірив у Тебе, тому Ти повинен мене спасти”. Можливо, такий ультиматум прихильниками людського походження віри не озвучується, але він закорінений у думках простих віруючих. Як результат, це приводить до духовної гордості, надії на свої зусилля і постійного страху, що втративши віру, ми втратимо Божу прихильність та спасіння.

Звісно, ніхто не заперечує, що віра має людську складову. Але її походження Божественне і нічого не має спільного із грішною людиною. Жодним чином Писання не вчить, що грішник може захотіти і повірити в Ісуса Христа та Його жертву. Максимум, що може зробити людина — пізнати існування Творця, розвинути якісь певні благочестиві риси характеру, робити добро тим, хто робить добро їй. Але вона не може народити в собі спасаючу віру.

Однозначно, віра — це дарунок Божий, поруч із спасінням та благодаттю.

„Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився” (Еф.2:8,9).

Апостол Павло стверджує, що ми спасенні благодаттю через віру і що це дар Божий. Що саме? Спасіння? Благодать? Віра? Чи можемо ми відслоїти якийсь елемент із цього комплексного Божого підходу? Навряд чи. Бог по своїй милості дарує нам спасаючу віру.

Також цю думку підтримує апостол Петро.

„Симеон Петро, раб та апостол Ісуса Христа, до тих, хто одержав із нами рівноцінну віру в правді Бога нашого й Спасителя Ісуса Христа” (2Петр.1:1).

В привітанні до свого другого листа він говорить християнам (ймовірно із язичників), що вони одержали рівноцінну віру (як і євреї). Слово „одержали” буквально означає „отримали згідно із жеребом”. Це говорить, що віра не була народжена в самих язичниках, а її дав Хтось ззовні. Бог подарував їм спроможність увірувати в спасаючу жертву Христа, попередньо вибравши ще до створення світу, покликавши Євангелією та відродивши Святим Духом.

Тому не ми увірували, а Бог дав нам віру. Не ми спаслися, а Він нас спас. Не ми шукали Бога, а Він нас знайшов. Не ми тягнулися до Нього, а Бог притягнув нас. Нехай ім’я Його буде прославлене на вічні віки. Амінь!

Пастор Сергій Шараєвський

Три "С"

Навколо нас повно різних абревіатур: СРСР, ОУН-УПА, ВДНХ, США, ООН, ЮНЕСКО і багато інших. Є серйозні, є прикольні (наприклад, ЗамКомПоМорДе — заместитель коммисара по морским делам). Декілька років тому я теж придумав абревіатуру, а сьогодні, в передвеликодню суботу, перечитуючи Євангеліє від Луки, я її знову згадав.

ССС або три "С". "Спаси Себе Сам". Ці слова говорили люди, які дивилися на розп'ятого Христа. Одні — насміхаючись, інші — співчуваючи. Ніби-то прості слова, які виражали лише певні емоції глядачів. Але чомусь мені здається, що містять вони в собі всю глибину людського самообману і відчаю.

Спаси Себе Сам. Хіба не такі слова ми говоримо алкоголіку, який не може виплисти із дна склянки? Хіба не ця фраза, замішана на нашій байдужості, адресована дітям, хворим на рак чи школі, яка безрезультатно бореться із підлітковою злочинністю?

Спаси Себе Сам. Таку фразу повторюємо ми самі, вірячи, що своїми власними зусиллями ми зможемо догодити Всевишньому чи позбавимося якогось гріха.

Люди, які говорили цю фразу Христу, думали, що Він діятиме за їхнім сценарієм: зійде з хреста і стене царем Ізраїлю. Але Бога неможливо взяти за бороду і заставити робити те, що хочеться нам. Ісус, зруйнувавши всі очікування оточення, помер на хресті і воскрес третього дня. Він спас Себе Сам, але не так, як ми це планували. Він може спасти нас, але не так, як нам цього хотітиметься.

ССС. Формула, яка повинна нам нагадувати, що Богом не можна керувати, що себе неможливо спасти, що Христос воскрес, щоб врятувати нас.

Що в нас викликає радість?

Багато речей в нас здатні викликати радість. Сходив в кінотеатр на хороший фільм — радість, з’їв піцу в компанії друзів — знову радість. Познайомився з хорошою гарною дівчиною — і це радість.

Але якщо піднятися трішки вище над землею, в морально-етичні та духовні сфери, то і там є багато всього, що зжатне викликати в нас подібну емоцію: зроблене добро, подароване милосердя, витерта сльоза тощо.

Подібне почуття переживали учні Христа, коли повернулися із вдало виконаного завдання. Хворі зцілялися, демони з людей виходили, Добра Новина про Царство Боже проповідувалася. Проте, в філософії Ісуса, в Його поглядах причиною для радості була зовсім інша річ. Розуміючи та поділяючи почуття Своїх учнів, Він все-таки намагався правильно розставити їхні пріоритети.

„Та не тіштеся тим, що вам коряться духи, але тіштесь, що ваші ймення записані в небі!” (Євангеліє від Луки 10:20).

Коли навколо світ бурлись, а ми знаходимось в епіцентрі боротьби та протистояння із силами темряви, коли ми з достоїнством називаємось Божими слугами, то є одна велика небезпека: змістити наш фокус з Того, Хто дає силу, на тих, хто її використовують, тобто на себе. Нам льстить, коли ми знаходимось в центрі уваги, коли в нас виходить робити подвиги для Бога, коли через нас ллються потоки Христової сили, любові та благословень. І тоді є небезпека почати радіти зі своєї величі, сили та слави.

Але головною нашою потіхою та радістю є одне: записані нае небі імена. Хто може таким похвалитися? Хто може сам вписати себе на небі? Це не в силах здійснити жодна людина. Тільки по суверенній волі Божій ми отримуємо дар спасіння, який не здатні відробити, заслужити чи досягнути.

Ось тут і варто задуматися. Для чого ми тоді надриваємося, коли робимо добро чи розповсюджуємо християнство? Для своєї слави? Тоді це не має жодного смислу. Якщо ми радіємо через проведені програми більше, ніж через Божу роботу в нашому житті, то це теж не має смислу. Коли ми радуємось, що до Бога приходять люди через НАШУ проповідь, а не мовчки тішимось тим, що Бог Великий, то даремна наша робота.

А що робити, коли не можна порадуватися іменем, записаним на небі? Тут все просто: зректися себе, взяти хрест та йти за Ісусом. Як це практично? Визнати себе грішниками, перестати намагатися догодити Богові, а покоритися Йому, усвідомити значення смерті та воскресіння Христа і довірити Йому все своє життя. Та й відразу почати жити по християнськи, покладаючись на силу Божу, а не власну. Де про це дізнатися більш детально? На сторінках Біблії, яку ми не читаємо. А варто.