вівторок, 19 червня 2012 р.

Ми з майбутнього-2 або Повернення блудного "хохла"



Переглянув учора фільм "Ми з майбутнього-2". Знав про що він, тому й вирішив глянути. Дуже хотілося побачити, як Росія дивиться на Україну очима кінематографу. Побачив.
Скажу чесно, першою частиною фільму я захоплювався. Ось як треба патріотично виховувати молодь, як їй прищеплювати любов до історії! А ось друга частина... упс, не знаю, навіть, яке слово для характеристики підібрати.

Про що ж фільм? Звісно, про війну, Велику Вітчизняну. Про фашистів і Червону Армію, СС Галичину і "бандерівців", про москалів та хохлів. Ніби-то є спроба показати все безсторонньо, від третьої особи, віддати честь та ганьбу порівну. От тільки половинки ті вийшли парадоксально нерівні.

Хороші.

Росіяни, яких злі українці з ненависті називають "москалями". Вони все терплять, толерантні, героїчні, самовіддані, готові простити всі образи. Вони зверху вниз із жалем дивляться на українців, готові, як старший брат, простити їх і прийняти до свого лона. Вони говорять "НА Україні", замість " В Україні", підтверджуючи свій синдром "Старшого Брата" (щоб зрозуміти глибину і зміст, дивіться ось це: http://youtu.be/Wgl0Mxi1_AI).

Червоноармійці, які борються із фашистами, гинуть за "Родіну", розмовляюють виключно російською, кидаються з ППШ на німецькі кулемети. Звісно, серед ни є і трішки гірші, більш недовірливі, але вони викуповують свої недоліки героїчно пролитою кров’ю.

Погані.

"Хохли", що в перекладі з російської означає "українці". Дуже просто: якщо хоче в фільмі зобразити "поганих" — вони повинні бути в фашистській формі, пити з горла, любити зброю і тяжку музику. Так у фільмі зображені українці. А ще вони ненавидять росіян, яких призирливо називають "москалями" та "кацапами", підлі, "сцикливі", мамусині синочки, тупі, зрадливі, легко переходять на російську, коли щось загрожує їхній шкурі.

"Бандерівці". Не вірять ні своїм, ні чужим. Комуніст — для них це вирок. Кожного, хто говорить російською, носить одяг Радянської Армії, кого "москаль" назвав своїм другом, хто співчуває, допомагає чи навіть щось думає не в той бік — вважаєть комуністами. А це вирок і смерть. П’ють горілку, їдять сало, вважають не українцями тих, хто цього не робить. Не ясно з ким борються (звісно, що зі своїм же народом, але з ким ще, видно не відразу), але ясно, що за Україну. Фашисти їх розбивають з легкістю, великого опору бандерівці німцям не чинять.

СС-Галичина. Про них говориться небагато, але стає зрозумілим, що вони зрадники, вороги, посібники фашистам. Серед них львівські студенти, які вмирають ні за що.

Фашисти. Погані за замовчуванням. Б’ють всіх.
Загалом, фільм нагадує викривлену притчу про Блудного сина, в якій Росія — старший брат, а Україна — молодший. От тільки в притчі є Батько — Господь Бог, до якого й повернувся молодший син. У фільмі молодший стає на бік старшого. 

Висновок.

Окрім почуття відрази до примітивізму і кривої усмішки фільм, не викликає нічого. Не так треба говорити про складні теми. Не так треба підносити почуття гідності свого народу. Не ціною приниження інших.

Хотілося б побачити українські фільми на тему війни. І не тільки про це.

П.С.
Гляньте фільм "4 дня в мае" (http://www.kinopoisk.ru/level/1/film/542494/). Як на мене, це кращий погляд на складні теми.