Хроніки походу або Карпати forever!

Пролог

Колись Володимир Висоцький у своїй пісні співав: «Краще гір можуть бути тільки гори». Моя скептична натура, перевівши тіло в категорію 30-тилітніх, давно прагнула перевірити ці слова на власному досвіді. Цього року мені це вдалося здійснити.

Така мрія з’явилася ще на початку 2010 року. Так сказати, це було відповіддю на виклик, кинутий однією моєю доброю подругою — Людою, яка, уявіть тільки собі, вже не раз побувала в горах, чим викликала в мене заздрість білого кольору. Тому від початку року, запалений новою пристрастю, я почав ретельно готуватися. Суть підготовки була в активних і регулярних фізичних навантаженнях, зимовому купанні, правильному харчуванні та в моральному настрої.

Разом з Людмилою ми запланували дати походу, вона мені знайшла провідника, допомогла скласти список необхідних речей. Провідником був її колега по роботі Андрій (хороший хлопець, не п’є, не курить, одружений, має дитину і не одноразово бував у подібних походах), який залюбки погодився скласти маршрут і нас повести.

З підібраної команди екстрималів, які захотіли йти в гори, на момент походу залишилася лише половина: я та мій друг Мишко. Плюс Андрій.

Отож, 16 червня 2010 року найкрутіша в світі команда вирушила покоряти Карпати (хребет Чорногори). Проїхавши ніч маршруткою з Луцька до Львова, потягом до Івано-Франківська і дизелем до села Кваси (наголос на останньому складі), ми проникли в самий епіцентр пригод.

День 1. Чого я туди поліз?

Пройшовши метрів зі сто, я вже зрозумів, що буде не легко. Наплічник чомусь сильно тиснув на плечі, груди і скрізь, куди можна. Дихати було тяжко, боліла спина, лізли наверх шпроти, які ми щойно з’їли, ноги повільно намокали.

Вилізши на першу величезну гору, висотою метра два, ми зустріли ще частину команди: Сашка і його брата Віталіка — хлопців із Хмельниччини. Об’єднавшись зусиллями, ми вирушили покоряти вершини.

Щоб не втомлювати деталями, я пропущу частину історії, а саме постійний підйом вгору, пронизливий вітер, дощ, болото, ріки поту, злих кавказьких вівчарок. Пройшовши пів дня, ми, на кінець-то, потрапили на першу нашу стоянку. Ось тоді я зумів по справжньому оцінити місце, де я знаходився. З усіх сторін нас оточували гори! Ви тільки уявіть, як це круто! Не чути жодного технічного звуку, лише шум вітру і гірських річок та дзенькіт дзвоників на шиях у овець, які пасуться десь внизу в долині.

Поставивши намети, ми відразу почали готувати їжу. Далися взнаки мої старі навички табірного та похідного життя. Якось само-собою я став відповідальним за розпалювання вогнища, Міша — за рубання дров, а Андрій — за приготування їжі. Забігаючи наперед скажу, що в цьому поході зі мною трапилися найнеприємніші для мене речі. Це постійно мокрі ноги та герпес на губі. Так от, саме вода в черевиках активно стимулювала мене розвести вогнище навіть із абсолютно мокрих дров. По ходу я пізнав істину: зовнішні труднощі — це не вороги, а рушійна сила прогресу.

День 2. Покорення гори Петрос або Не все так погано.

Перша ніч в горах показала, що наші з Мишком спальні мішки не зовсім готові адекватно сприйняти гірську понижену температуру повітря. Але теплі кофти та шкарпетки компенсували цю недостачу і ми досить непогано виспалися після виснажливого першого дня.

В горах я читав книгу Псалмів (це з Біблії). Псалом 61 дуже гарно порівнює Бога із скелею, яка захищає і рятує. Жоден вітер та ураган не страшні, коли ти ховаєшся за великою скелею. Відчути це можна лише в горах.

«Тільки Він моя скеля й спасіння моє, Він твердиня моя, тому не захитаюсь! У Бозі спасіння моє й моя слава, скеля сили моєї, моє пристановище в Бозі!» (Пс. 61:7,8)

Близько години 12-тої похід продовжився. Якось дивно, але вже і наплічник став набагато зручнішим, і ноги зовсім не боліли, і дихати було легше. Простіше говорячи, життя налагодилося. Тепер під час продовження мандрівки я почав помічати всю красу гір та полонин.

Підйом на Петрос виявився не таким страшним, як про нього розповідали. А от види з гори були навіть кращі, ніж очікувалося.

Для тих, хто не знає, скажу, що назва «Петрос» походить з грецької мови і в перекладі означає «Камінь». Є ще одне схоже слово — «Петра», що значить «Скеля». Одного разу Ісус Христос використав гру цих слів, щоб пояснити апостолам істину. Звертаючись до Петра (грецькою його звали Петрос), Ісус сказав: «Ти — камінь (петрос) і на цій скелі (петра) я побудую церкву живу». Під словом «Петра» Христос мав на увазі Самого Себе. Іншими словами це звучало так: «Я, Христос, — Скеля, Петра. Я буду фундаментом. А ти — Петро, Петрос, будеш одним із перших каменів, які покладуться на цей фундамент».

Пробувши на Петрі десь з пів години, ми побачили, як небо затягується чорними хмарами, і тому вирішили швидко спускатися. Якщо підйом виявився не дуже тяжким, то про спуск цього сказати не можна було. Дорога вниз була досить крутою. Ускладнював нашу дорогу вниз ще й дощ, який почався відразу, коли ми почали спускатися. Ми включили лічильники і почали рахувати кількість падінь у кожного на цій ділянці дороги. Тобто, було весело.

Як виявилося пізніше, десь стрибаючи по камінні чи ковзаючись по болоті я розтягнув ступню. Тому наступні дні походу для мене були ще екстремальнішими. Але враження це не зіпсувало.

Спустившись вниз, решту шляху ми йшли через ліс. Сильний дощ перечекали в будиночку екологів, який, до речі, досить непоганий для нічлігу. Потім був підйом в бік Говерли і стоянка перед цією вершиною.

В цей вечір вогнище розпалити нам не вдалося. Мокрі дрова горіти категорично не хотіли. Тому з того часу я завчасно їх висушував і брав із собою до наступної стоянки.

День 3. Справжній екстрім.

Через туман, який був і ввечері, і вранці, нам практично не вдалося розгледіти Говерлу і навколишні пейзажі. Але чекати не було коли і ми вирішили йти далі. Міша і Віталік не були ще ніколи на Говерлі, тому захотіли піднятися на вершину. А всі інші, давши їм фори пів години, пішли далі по обхідній стежці — траверсі. Зустрітися домовилися з іншого боку гори.

Поки ми йшли назустріч однин одному, почався дощ, який поступово почав переростати у невелику бурю. Видимість була практично нульова, дощ йшов горизонтально, сік так, що здавалося це був град або сніг.

Тому ми вже не йшли, а бігли по горах. Таким чином ми пролетіли вершин з п’ять-шість, поки, на кінець-то, вирвалися з бурі. Через біль в нозі я вже не міг рухатися дуже швидко, але відставити від інших просто не мав права, тому мовчки все терпів і разом з іншими йшов вперед.

На щастя, неначе їжачки, ми випірнули із туману і перед нам відкрилася краса хребта Чорногори. Просто захоплювало дух від всього побаченого. Гори, гори, гори. А також урвища, скелі, гірські озера і навіть справжній червневий сніг.

Закінчили ми цей день в класній долині на березі кришталево чистого холодного озера, в якому я, а потім і Віталік з Мишком, омили свої втомлені спітнілі тіла.

Поряд з нами на нічліг зупинилися молода пара з Польщі і група туристів із Закарпаття. Ось так дружно, інтернаціонально ми зустріли ніч і полинули у сновидіння.

День 4. Загублені і знайдені.

Пропускаючи деталі, на зразок пошуку гільз з першої світової та додатковий підйом на гору Піп Іван, перейду до основного. В кінці дня, коли ми вже були стомлені і з надією намагалися подолати останню вершину, Вухату Скелю, трапилося найцікавіше — ми заблукали. Навколо був досить густий туман. Стежок майже не було, місцями доводилося лізти прямо по чагарниках. Справа від нас була прірва, попереду скелі, а от стежка вниз на останню стоянку чомусь не з’являлася.

Пролізши через перешкоди добрий відрізок шляху, ми вперлися в скелю та чергове провалля за нею. Йти далі ми не могли, тому довелося повертатися назад. День йшов до заходу, а стежки видно все-одно не було.

Але милість Господа неймовірна. Якось, ніби само-собою, знайшлася та рятівна кам’яниста змійка вниз і ми почали довгоочікуваний спуск. Сил вже майже не було, а ми йшли і йшли. На цей раз ми побачили, окрім скель, чудовий водоспад і зачарований ліс. Принаймні, так він виглядав. Ніби казка вирвалася в реальність.

Ось і місце стоянки. Ось і дрова, гаряча їжа, сухі ноги і сон. Що ще треба людині для щастя.

День 5. Я їду додому!

Опис нашого повернення додому буде набагато швидшим, ніж в реальності. Насправді, нам потрібна була практично доба, щоб попасти в Луцьк. Ми їхали маршруткою, потім ще одною. В процесі, попрощалися із хлопцями з Хмельницького і далі вирушили самі.

Не встигли на свій потяг. Сіли в Івано-Франківську на маршрутку до Львова. Знову не встигли на той самий потяг, який обігнали по дорозі. Так, як добиратися до Луцька не було чим (у Львів ми приїхали десь біля 23 години), то ми сіли на потяг, який їхав у найближчу точку — Здолбунів. Там знову перед носом поїхав наш потяг на Луцьк (вже не той, але теж такий рідний). Година очікування і дизель в напрямку дому. Вранці ми попрощалися і направилися міськими маршрутками кожен прямо в своє ліжко. Я вдома!!!

Епілог

Пройшло вже 2 місяці з того часу, як я побував у горах. Тепер я зрозумів: гори — це наркотик. Спробував раз — хотітимеш все життя. Як би було добре, щоб молоде покоління, замість того «лайна» в пляшках та шприцах, вибирали екстрім, свіже повітря та наплічник за спиною.

Принаймні, я чітко знаю, що мені потрібно дарувати на день народження. Приймаю будь-яке обладнання, якого в мене ще немає. Наперед дякую :).