Отупіле християнство

Ще раз переконуюсь в тому, що все гіршає. Ніби маємо християнську свободу, ніби повно духовної літератури, ніби є християнське телебачення, музика, мистецтво. А ми все-одно гіршаємо.

Спостеріг це на простій речі: по відгуках християн на фільм „Хроніки Нарнії”. Для тих, хто лише читає анекдоти в Інтернеті і дивиться „Х-фактор” спішу повідомити, що цей фільм — це екранізація творів відомого християнського діяча, апологета, літературознавця Клайва Льюіса. З під його пера також зійшли прекрасні книги „Просто християнство” та „Записки Баламута”.

Так от, про відгуки. Мені було дивно, але багато християн „не догнали” „Хроніки Нарнії”. Можливо, частково це можна списати на невіруючих режисерів та сценаристів, які не чітко промалювали у фільмі християнські образи. Але не стану це робити, бо сам дивився всі частини (а раніше перечитав все і маю з чим порівняти). Зрозуміти можна все. Християнство там таке ж явне, як і в книзі. Чого тільки варта фраза Лева Аслана: „Я зустрінуся з вами у вашому світі тільки вже під іншим Іменем”.

Але християни чомусь „не доганяють”. А скажи, що завтра в церкві безкоштовно будуть взуття роздавати, це всі „доженуть”. Або привези дядька, який кричатиме зі сцени: „Халілуя, я все руйную” чи „Вір і твій холодильник лусне від ковбаси” — черга буде багатотисячна.

З цього висновок: християнство отупіло. Подібно до всього нашого суспільства, воно стало продуктом теле-шоу, брехливих новин та недільної (чи суботньої) релігії. Запитайте молодь або старших у своїй церкві: яку книгу вони читали? Даю гарантію, що більшість не читає зовсім. А ті, хто щось ще читає, зазвичай кормлять себе дешевим примітивізмом від псевдо-християнських проповідників-психологів на теми сім’ї, статі, лідерства та емоційних проблем. Найбільш духовні скажуть: нам, окрім Біблії, нічого не потрібно. І я щиро засумніваюсь, що такі люди читають Книгу Книг щодня, з насолодою та розумінням.

На щастя, все-таки зустрічаю людей, які захоплюються працями Кальвіна, Лютера, Льюіса, які читають книги більш, ніж на 100 сторінок, і які „доганяють”, що Аслан — це не хто інший, як наш Господь Ісус, якому слава і на Небі, і на Землі, і в Нарнії, в нашому житті!

Протистояння костюма і джинсів

«І сталося, коли Господній ковчег увійшов до Давидового Міста, то Мелхола, Саулова дочка, виглядала через вікно, і побачила царя Давида, що танцював та скакав перед Господнім лицем. І вона погордила ним у серці своєму… І вернувся Давид, щоб поблагословити свій дім. І вийшла Мелхола, Саулова дочка, навпроти Давида й сказала: Який славний був сьогодні Ізраїлів цар, що обнажався сьогодні на очах невільниць своїх рабів, як обнажується який з пустунів! І сказав Давид до Мелхоли: Перед лицем Господа, що вибрав мене над твого батька та над увесь дім його, і наказав мені бути володарем над Господнім народом, над Ізраїлем, буду веселитися перед Господнім лицем! І коли я буду погорджений ще більш від того, і буду низький у своїх очах, то при невільницях, що ти говорила, і при них я буду шанований! І в Мелхоли, Саулової дочки, по цьому не було їй дитини аж до дня смерти її» (2Сам.6:16,20-23)

Читав цю історію і подумав про сучасність. Сьогодні є два типи політиків, бізнесменів, громадських та релігійних діячів.

1. Типу «Саул» — «костюмовані», солідні, дорослі, традиційні, хочуть правильно виглядати перед людьми, без почуття гумору, люблять розкіш та славу, багато сумніваються, нікому не довіряють. Якщо християни, то дуже релігійні, формальні, традиційні, вірять, що Божий порядок — це дотримання форми і «картинки».

2. Типу «Давид» — «джинсові», несерйозні, молоді, неформальні, вважають, що внутрішнє важливіше за зовнішнє, з почуттям гумору, мало звертають увагу на імідж, енергійні, часом гарячковиті, люблять стосунки, прості, відкриті, прозорі. Якщо християни, то цінують більш стосунками з Богом та людьми, ніж формою чи способом поклоніння.

Мелхола, дочка Саула. Достойна дитина свого батька. З вікна побачила, що всі її уявлення про імідж царя зруйновані несолідною поведінкою чоловіка Давида, який скакав, танцював, йшов у нецарській одежі, «обнажався на очах невільниць». Як генетичне продовження роду Саула, вона виказала своє «фе» прямо в очі нового правителя. Результат — довічне безпліддя (видно руку Божу).

Пройшли тисячоліття, але ситуація з протистоянням «костюма» і «джинсів» продовжується. Воно є скрізь: в політиці, бізнесі, церкві. Два покоління, дві твердині, дві армії, які доводять свою правоту. Нажаль, в категорії «джинсових» не завжди зустрічаються «Давиди»: такі ж щирі, прості і вірні Богу. Часто «джинси», отримавши престоли, погони і франкліни, надягають костюми, і стають Саулами або безплідними Мелхолами. Тоді стає сумно.

Проте, як би не було, але чомусь «костюмовані Саули» вже дістали. Дістали своєю відсутністю гумору, кабмінівськими дрес-кодами, невмінням сприймати критику, псевдо-духовністю, однаковістю та всяким іншим. Хочеться, щоб «джинсові Давиди» ніколи не перетворювалися у «костюмованих Саулів».

Доречі, Ісус теж «Син Давида». Так що, наші перемагають :)

Допомога завжди знайдеться!

От якби взяти і з кимось порозмовляти по душах. Було у вас таке бажання? Думаю, було. Але є проблема: не завжди поруч з нами люди, яким можна довіритися. До пастора чи священника йти страшно, близьких друзів немає, батьки не зрозуміють, а кому-небудь скажи, то не гарантія що знатимуть всі.

Мабуть, тому нам так легко відверто вести розмову із випадковими людьми в потязі або дружити із незнайомцями в соціальних мережах. Такий вже час: сучасний, віртуальний і самотній.

Тому, якщо виникне таке бажання або матимете проблеми, про які будь-кому не скажеш, сміливо пишіть у своєму браузері посилання www.helpline.in.ua. Будьте впевнені, там точно почують, вислухають і щось порадять. Не даремно це Електронна лінія довіри, де слово "довіра" є ключовим. Не вірите? Просто перевірте.

Бросить пить-курить без Бога. Возможно?

Часто встречаю своих старых друзей, которые в рабстве «плохих привычек». Многие хотят освободиться. Некоторые приходят ко мне домой и просто умаляют, чтобы я помог им избавиться от алкоголя. В прошлом, я сам был такой же, как и они, и многие были свидетелями, как Бог изменил мою жизнь.

Понимая, что я ничем им не могу помочь (а это правда, ведь я не Бог), я говорю: «Только Господь может тебя освободить». А затем предлагаю прийти в церковь или лечь в реабилитационный центр.

Думаю, что это типическая ситуация для многих, кому не безразличны усталые грешники. Но совсем недавно я задумался: а правильно ли я говорю? Что подразумеваю я, и что хотят они? А если быть точным, то я задумался: правда ли что только Бог может помочь бросить сигареты, алкоголь и наркотики?

Думаю, что многие служители возмутятся даже формулировкой моих вопросов. Но я не хочу ставить под сомнение ни их работу, ни эффективность реабцентров, ни, тем более, силы Божьей. Ведь я сам, один из соучредителей такого центра (почти, что соучастник:) ), более десяти лет занимаюсь профилактикой в учебных заведениях, автор фильмов о наркотиках, курении, алкоголе. Но все же.

Посмотрим еще раз на фразу: «Освободиться от … (наркотиков, алкоголя, курения) без Бога невозможно». Мне кажется, что что-то в ней не так. Наверное, каждый из нас встречал людей, которые бросали пить или курить, часто даже колоться, самостоятельно или с помощью какой-то программы (не всегда хорошей). И что мы тогда чувствовали? Облом. Правда? Будто кто-то унизил силу Бога и Его работу. Но это не потому, что с Богом и Его силой что-то не так. Проблема в некоторых наших стереотипах.

Я давно заметил, что мы, на вершине успеха реабилитационной работы, создали себе иллюзию, что без Бога (точнее без нас) освободиться невозможно. Какой-то период времени мы успешно доказывали это. Особенно в период, когда во всей стране процветал институт наркодиспансеров, на то время показавший свою несостоятельность. Но время-то изменилось. Наркодиспансеры изменились. Появились негосударственные программы, сектантские, оккультные. И некоторые люди начали освобождаться без помощи Бога. Возьмите тех же Анонимных Алкоголиков, которые существуют намного раньше, чем наши центры. И в них люди освобождаются, хотя мы и критикуем за то, что Бог был заменен какой-то Высшей Силой.

Так что же не так? Конечно же, не в Боге, в нас. Создав такое мощное и успешное движение освобождения от зависимостей, некоторые из нас переместили акцент с благодати, освобождающей от греха, на силу, освобождающую от плохих привычек. Чувствуете разницу? Любой алкоголик или наркоман хочет (на каком-то этапе жизни) освобождения. Но правильная ли их мотивация? Конечно же, нет. Ведь у Бога есть что-то большее. У Него есть сила спасти от греха.

Так много борясь со злом зависимости, мы порой забываем, что проблема человека заключается не в употреблении (или злоупотреблении), а в грешном сердце. Вот это то, что нас отличает от других: возможность дать людям изменение сердца (разума, мышления, мировоззрения), а не банальное излечение от какой-то привычки. Конечно, алкоголизм, курение, наркомания — это большое, огромное зло. Но это всего лишь последствие, а не причина. Причина — грех, человеческие желания, эгоизм, похоть. Все остальное — последствия.

Весь мир борется с последствиями. Кто-то успешно, кто-то не очень. И мы уподобляемся им, становимся какой-то альтернативой, порой не всегда эффективной. Но христианство — это не альтернатива. Иисус Христос — это ответ. Ответ на проблему греха.

Так что, хотелось бы, чтобы все работники с зависимыми помнили, что главная проблема это не зависимость от «химии», а зависимость от греха и лукавое, испорченное сердце человека. Чтобы, употребляя фразы: «Только Бог может», мы сами понимали, что имеем в виду и не делались альтернативой, а всегда были ответом. Да и пусть проповедь грешникам перестанет быть «церквоцентричной» или «реабцентроцентричной», а всегда остается Христоцентричной.

«Ибо нет другого имени под небом, данного человекам, которым надлежало бы нам спастись» (Деян.4:12)

Верховна Рада, я тебе люблю! (Подорож в святе святих)

Серія 1.

За дивним збігом обставин моє скромне ім’я потрапило в список персон, яких запросили на громадські слухання у Верховну Раду, які відбувалися 4 листопада 2010 року. Тема — молодь України.

Разом з трьома колегами з Луцька я прибув у стольний град Київ, відобідав у пролетарському ресторані «Пузата хата» і опинився на порозі головного законодавчого центру неньки-України — Верховної Ради.

Цей день виявився складним для охорони. Окрім громадських слухань, пікету та напруги після виборів, на їх долю випало ще й приймати декілька екскурсій з навчальних закладів. Тому у дверях ВР були черги, ніби крім законів, тут ще й давали халявну ковбасу. Пройшовши фейс-контроль, ми опинилися у томі місці, заради якого люди жертвують всім своїм життям (а часом життям інших).

Ще у листі нас попередили, що фото та відео зйомка заборонені. Але як це пояснити простому смертному, який, можливо, раз у житті топче килими Верховної Ради? Тому, попри все ми вирішили роздобути документальне свідчення нашого перебування у святе святих. Підібравши місце для фото, потрібно було усунути головну перешкоду — охоронця. Пішли цивілізованим шляхом: вирішили запитати.

Я: Доброго дня. А можна тут сфотографуватися?

Він: Ні. Лише біля картини.

Пауза.

Він: У вас фотоапарат чи телефон?

Я: Телефон.

Він: Тоді швидко.

Я: Дякую.

Зробивши парочку фоток, я в думках оцінив вчинок цього простого хлопця. Респект!

Серія 2.

Ось ми в сесійній залі. Бачимо знайомих, які зайняли нам хороші місця. Сиджу на місці депутата з БЮТ. Виявилося, що я єдиний, хто вдягнув жовту сорочку (добре, що Азаров не бачив: під кабмінівський дрескод я не попадав). Але є перевага: мої родичі і друзі легко мене могли запримітити на відеозаписах.

Відразу поспівчував депутатам. Крісла у ВР дуже не зручні. Як вони висиджують весь день? Може, саме тому більшість і не ходить на сесії? Люди добрі, давайте будемо платити більші податки, щоб нещасним нардепам обладнати нормальні робочі місця. Хай не мучаться хлопці.

На місце спікера сів Микола Томенко, який в той день був ведучим громадських слухань. Він нам досить дружелюбно пояснив хід (вибачте, регламент) заходу, попередив про звукові сигнали і розпочав із сумної статистики.

Як потім виявилося, статистика — це був основний спіч всіх наступних депутатів та чиновників. І міністр у справах сім’ї, молоді та спорту Равіль Сафіуллін, і депутати-БЮТівці, і регіонали, і комуністи, і комсомольці, і професора з ректорами лякали всіх нелегким становищем молоді в Україні. Зізнаюся чесно, після третього виступу я почав провалюватися у нірвану. А разом зі мною вся зала.

Ось деякі дані:

• Найвищий рівень смертності в Україні припадає на вік 30-34 роки

• Зростає рівень самогубств серед молоді віком 15-19 років

• Палять 45% хлопців та 35% дівчат

• Вживають алкоголь 68% хлопців та 64% дівчат

• Вживають «легкі» наркотики 13% молоді

• 80 % наркозалежних — молоді люди

• Україна займає передостаннє місце по добробуту серед 40 європейських країн

• В школі діти втрачають 30% здоров’я

Серія 3.

В загальному характеристикою цих громадських слухань може бути народна приказка — переливання з пустого в порожнє. Але моє судження просто відпочиває із характеристикою, яку дав цьому дійству в коридорі один народний депутат: «Там таку пургу несуть!».

Якщо чесно, то для себе я так і не розібрався в чому суть цих слухань: депутати слухають громаду чи громада слухає депутатів. Дуже схоже, що відбувалося саме друге.

Також вражає парадокс: протягом трьох годин мало відбутися 40 (!) виступів. Регламент — 5 хвилин. Мінусуйте: вступ Томенка – 10 хв., міністр – 15 хв., депутати перевищують регламент на 1-2 хв. А виступали (з тих, що я встиг нарахувати): Регіони – 2, БЮТ – 2, ЕЦ – 1, комуністи – 1. Та навіть якщо просто розділити 3 години на 5 хв., то виходить, що можливість виступити мали лише 36 із 40 людей. Тоді навіщо записувати 40 людей? Неграмотність? Безвідповідальність? Все по барабану? Що?

Але попри всі негаразди, було декілька виступів, які збадьорили та порадували. Мені особисто найбільше сподобалися промови Олесі Оробець та Павла Унгуряна. Лише вони двоє говорили по суті, пристрасно, даючи чітку критику, показуючи причини і пропонуючи шляхи вирішення.

Висновки.

• Оцінюю громадські слухання незадовільно. Громада почута не була.

• Про який здоровий спосіб життя можна говорити, якщо в депутатський туалет зайти не можна: тютюновий дим, хоч сокиру вішай

• Нардепи ніколи нас не зрозуміють. В них в буфеті кава за 2,7 грн. Навіть в провінції немає таких цін, не говорячи про Київ. Мабуть, їм здається, що всі так живуть. А нещодавно Азаров сказав, що середня зарплата в Україні 2 тисячі грн. Де він таке побачив?

Перли.

«Задача у нас чітка: о 18 годині кінець» (Микола Томенко на початку слухань)

«Шановний Олеже, ради Бога, іди звідси» (Олеся Оробець до Олега Ляшка, який створював рух і шум в неї за спиною)

Хроніки походу або Карпати forever!

Пролог

Колись Володимир Висоцький у своїй пісні співав: «Краще гір можуть бути тільки гори». Моя скептична натура, перевівши тіло в категорію 30-тилітніх, давно прагнула перевірити ці слова на власному досвіді. Цього року мені це вдалося здійснити.

Така мрія з’явилася ще на початку 2010 року. Так сказати, це було відповіддю на виклик, кинутий однією моєю доброю подругою — Людою, яка, уявіть тільки собі, вже не раз побувала в горах, чим викликала в мене заздрість білого кольору. Тому від початку року, запалений новою пристрастю, я почав ретельно готуватися. Суть підготовки була в активних і регулярних фізичних навантаженнях, зимовому купанні, правильному харчуванні та в моральному настрої.

Разом з Людмилою ми запланували дати походу, вона мені знайшла провідника, допомогла скласти список необхідних речей. Провідником був її колега по роботі Андрій (хороший хлопець, не п’є, не курить, одружений, має дитину і не одноразово бував у подібних походах), який залюбки погодився скласти маршрут і нас повести.

З підібраної команди екстрималів, які захотіли йти в гори, на момент походу залишилася лише половина: я та мій друг Мишко. Плюс Андрій.

Отож, 16 червня 2010 року найкрутіша в світі команда вирушила покоряти Карпати (хребет Чорногори). Проїхавши ніч маршруткою з Луцька до Львова, потягом до Івано-Франківська і дизелем до села Кваси (наголос на останньому складі), ми проникли в самий епіцентр пригод.

День 1. Чого я туди поліз?

Пройшовши метрів зі сто, я вже зрозумів, що буде не легко. Наплічник чомусь сильно тиснув на плечі, груди і скрізь, куди можна. Дихати було тяжко, боліла спина, лізли наверх шпроти, які ми щойно з’їли, ноги повільно намокали.

Вилізши на першу величезну гору, висотою метра два, ми зустріли ще частину команди: Сашка і його брата Віталіка — хлопців із Хмельниччини. Об’єднавшись зусиллями, ми вирушили покоряти вершини.

Щоб не втомлювати деталями, я пропущу частину історії, а саме постійний підйом вгору, пронизливий вітер, дощ, болото, ріки поту, злих кавказьких вівчарок. Пройшовши пів дня, ми, на кінець-то, потрапили на першу нашу стоянку. Ось тоді я зумів по справжньому оцінити місце, де я знаходився. З усіх сторін нас оточували гори! Ви тільки уявіть, як це круто! Не чути жодного технічного звуку, лише шум вітру і гірських річок та дзенькіт дзвоників на шиях у овець, які пасуться десь внизу в долині.

Поставивши намети, ми відразу почали готувати їжу. Далися взнаки мої старі навички табірного та похідного життя. Якось само-собою я став відповідальним за розпалювання вогнища, Міша — за рубання дров, а Андрій — за приготування їжі. Забігаючи наперед скажу, що в цьому поході зі мною трапилися найнеприємніші для мене речі. Це постійно мокрі ноги та герпес на губі. Так от, саме вода в черевиках активно стимулювала мене розвести вогнище навіть із абсолютно мокрих дров. По ходу я пізнав істину: зовнішні труднощі — це не вороги, а рушійна сила прогресу.

День 2. Покорення гори Петрос або Не все так погано.

Перша ніч в горах показала, що наші з Мишком спальні мішки не зовсім готові адекватно сприйняти гірську понижену температуру повітря. Але теплі кофти та шкарпетки компенсували цю недостачу і ми досить непогано виспалися після виснажливого першого дня.

В горах я читав книгу Псалмів (це з Біблії). Псалом 61 дуже гарно порівнює Бога із скелею, яка захищає і рятує. Жоден вітер та ураган не страшні, коли ти ховаєшся за великою скелею. Відчути це можна лише в горах.

«Тільки Він моя скеля й спасіння моє, Він твердиня моя, тому не захитаюсь! У Бозі спасіння моє й моя слава, скеля сили моєї, моє пристановище в Бозі!» (Пс. 61:7,8)

Близько години 12-тої похід продовжився. Якось дивно, але вже і наплічник став набагато зручнішим, і ноги зовсім не боліли, і дихати було легше. Простіше говорячи, життя налагодилося. Тепер під час продовження мандрівки я почав помічати всю красу гір та полонин.

Підйом на Петрос виявився не таким страшним, як про нього розповідали. А от види з гори були навіть кращі, ніж очікувалося.

Для тих, хто не знає, скажу, що назва «Петрос» походить з грецької мови і в перекладі означає «Камінь». Є ще одне схоже слово — «Петра», що значить «Скеля». Одного разу Ісус Христос використав гру цих слів, щоб пояснити апостолам істину. Звертаючись до Петра (грецькою його звали Петрос), Ісус сказав: «Ти — камінь (петрос) і на цій скелі (петра) я побудую церкву живу». Під словом «Петра» Христос мав на увазі Самого Себе. Іншими словами це звучало так: «Я, Христос, — Скеля, Петра. Я буду фундаментом. А ти — Петро, Петрос, будеш одним із перших каменів, які покладуться на цей фундамент».

Пробувши на Петрі десь з пів години, ми побачили, як небо затягується чорними хмарами, і тому вирішили швидко спускатися. Якщо підйом виявився не дуже тяжким, то про спуск цього сказати не можна було. Дорога вниз була досить крутою. Ускладнював нашу дорогу вниз ще й дощ, який почався відразу, коли ми почали спускатися. Ми включили лічильники і почали рахувати кількість падінь у кожного на цій ділянці дороги. Тобто, було весело.

Як виявилося пізніше, десь стрибаючи по камінні чи ковзаючись по болоті я розтягнув ступню. Тому наступні дні походу для мене були ще екстремальнішими. Але враження це не зіпсувало.

Спустившись вниз, решту шляху ми йшли через ліс. Сильний дощ перечекали в будиночку екологів, який, до речі, досить непоганий для нічлігу. Потім був підйом в бік Говерли і стоянка перед цією вершиною.

В цей вечір вогнище розпалити нам не вдалося. Мокрі дрова горіти категорично не хотіли. Тому з того часу я завчасно їх висушував і брав із собою до наступної стоянки.

День 3. Справжній екстрім.

Через туман, який був і ввечері, і вранці, нам практично не вдалося розгледіти Говерлу і навколишні пейзажі. Але чекати не було коли і ми вирішили йти далі. Міша і Віталік не були ще ніколи на Говерлі, тому захотіли піднятися на вершину. А всі інші, давши їм фори пів години, пішли далі по обхідній стежці — траверсі. Зустрітися домовилися з іншого боку гори.

Поки ми йшли назустріч однин одному, почався дощ, який поступово почав переростати у невелику бурю. Видимість була практично нульова, дощ йшов горизонтально, сік так, що здавалося це був град або сніг.

Тому ми вже не йшли, а бігли по горах. Таким чином ми пролетіли вершин з п’ять-шість, поки, на кінець-то, вирвалися з бурі. Через біль в нозі я вже не міг рухатися дуже швидко, але відставити від інших просто не мав права, тому мовчки все терпів і разом з іншими йшов вперед.

На щастя, неначе їжачки, ми випірнули із туману і перед нам відкрилася краса хребта Чорногори. Просто захоплювало дух від всього побаченого. Гори, гори, гори. А також урвища, скелі, гірські озера і навіть справжній червневий сніг.

Закінчили ми цей день в класній долині на березі кришталево чистого холодного озера, в якому я, а потім і Віталік з Мишком, омили свої втомлені спітнілі тіла.

Поряд з нами на нічліг зупинилися молода пара з Польщі і група туристів із Закарпаття. Ось так дружно, інтернаціонально ми зустріли ніч і полинули у сновидіння.

День 4. Загублені і знайдені.

Пропускаючи деталі, на зразок пошуку гільз з першої світової та додатковий підйом на гору Піп Іван, перейду до основного. В кінці дня, коли ми вже були стомлені і з надією намагалися подолати останню вершину, Вухату Скелю, трапилося найцікавіше — ми заблукали. Навколо був досить густий туман. Стежок майже не було, місцями доводилося лізти прямо по чагарниках. Справа від нас була прірва, попереду скелі, а от стежка вниз на останню стоянку чомусь не з’являлася.

Пролізши через перешкоди добрий відрізок шляху, ми вперлися в скелю та чергове провалля за нею. Йти далі ми не могли, тому довелося повертатися назад. День йшов до заходу, а стежки видно все-одно не було.

Але милість Господа неймовірна. Якось, ніби само-собою, знайшлася та рятівна кам’яниста змійка вниз і ми почали довгоочікуваний спуск. Сил вже майже не було, а ми йшли і йшли. На цей раз ми побачили, окрім скель, чудовий водоспад і зачарований ліс. Принаймні, так він виглядав. Ніби казка вирвалася в реальність.

Ось і місце стоянки. Ось і дрова, гаряча їжа, сухі ноги і сон. Що ще треба людині для щастя.

День 5. Я їду додому!

Опис нашого повернення додому буде набагато швидшим, ніж в реальності. Насправді, нам потрібна була практично доба, щоб попасти в Луцьк. Ми їхали маршруткою, потім ще одною. В процесі, попрощалися із хлопцями з Хмельницького і далі вирушили самі.

Не встигли на свій потяг. Сіли в Івано-Франківську на маршрутку до Львова. Знову не встигли на той самий потяг, який обігнали по дорозі. Так, як добиратися до Луцька не було чим (у Львів ми приїхали десь біля 23 години), то ми сіли на потяг, який їхав у найближчу точку — Здолбунів. Там знову перед носом поїхав наш потяг на Луцьк (вже не той, але теж такий рідний). Година очікування і дизель в напрямку дому. Вранці ми попрощалися і направилися міськими маршрутками кожен прямо в своє ліжко. Я вдома!!!

Епілог

Пройшло вже 2 місяці з того часу, як я побував у горах. Тепер я зрозумів: гори — це наркотик. Спробував раз — хотітимеш все життя. Як би було добре, щоб молоде покоління, замість того «лайна» в пляшках та шприцах, вибирали екстрім, свіже повітря та наплічник за спиною.

Принаймні, я чітко знаю, що мені потрібно дарувати на день народження. Приймаю будь-яке обладнання, якого в мене ще немає. Наперед дякую :).

Польща, покайся! Ми теж.

Пам’ятаю, ще за часів президентства Кучми у нас на Волині проходила акція протесту „Польща, покайся!”. Спричинена вона була вибаченням нашого Президента в тому, що українці винищували поляків. Звісно, це обурило багатьох українців, які з історії добре знають, що агресія проти українців була і з боку поляків. Не хочу вдаватися в історичні деталі або загострювати старі рани. Я взагалі не про це.

На днях в Польщі сталася трагедія. Розбився літак, в якому перебував Президент з дружиною та багато інших важливих персон: депутати, чиновники, журналісти, митці, священики. Це був шок для всіх. Втратити главу держави, ще й такого, який зробив багато доброго для своєї країни. Це тяжко, розумію.

В мене є друзі-поляки, які на днях від’їжджають до себе додому. Вони християни-місіонери. Коли сталася трагедія, я подзвонив до них, щоб висловити своє співчуття. І чоловік сказав мені цікаві слова: „Зараз в Польщі час для того, щоб говорити людям про Бога”.

Цікавий факт — біль та горе роблять людей чутливими до Христа. Мабуть, в цьому світі ми всі однакові: поляк, українець, американець чи китаєць. Коли добре — ми живемо лише для себе. Коли болить — звертаємось до Бога. Не знаю, добре це чи погане. Але є ситуація і її треба вирішувати. Допомогти, втішити, підтримати може лише Христос.

Коли трапляється біда, то люди схильні запитувати: „За які гріхи таке сталося?”. З подібним питанням учні підійшли до Ісуса, коли Понтій Пилат жорстоко придушив повстання в Галілеї. Христос дав просту і вичерпну відповідь: „Якщо не покаєтесь, то всі так загинете”.

Вчора біда була в Росії, США, Китаї, Гаїті, сьогодні — в Польщі, завтра — ще десь. Може і в Україні. А маленькі біди трапляються скрізь і повсякчас. Біль та горе — це постійні нагадування нам, що є Бог, вічність і відповідальність за особисті вчинки кожного.

Що зробимо ми, коли прийде біда: проклянемо Бога і весь світ чи повіримо і покаємося?

(Фото: © REUTERS/FORUM)

Нам би яйками побитись...

Вчора зустрів старого друга. Як в тій старій рекламі. Навіть не одного, а двох. Обоє бухі. Один менше, інший більше. Святкують воскресіння Ісуса Христа. З тим, що менше бухий, я навіть встиг поговорити про смисл життя. Чи він щось зрозумів — не знаю? Лише надіюсь.

А сьогодні вранці бачив аварію. На рівній дорозі якийсь хлопець налетів на автівці прямо на дерево. Миттєва смерть. Чому так сталося, то можу лише здогадуватися. Чи швидкість перевищив, чи колесо лопнуло, чи серце, чи сп’яніння? Версій може бути багато. Та і яка різниця. Хлопця не вернути. Для нього свято закінчилося. Як і для його рідних.

Саме у Пасхальні дні міліція працює в підсиленому режимі. Наш християнський люд стає надто буйний і некерований, ще й схильний до правопорушень. Як той натовп, який кричав: "Розіпни!". Ось такі ми: в четвер-п’ятницю ходимо із сумними обличчями і не дай Бог хтось ковбаскою поласує, а в неділю-понеділок пускаємось у всі тяжкі.

І останнє. Кожен раз, як чую фразу: "Христос воскрес!", хочеться відповісти запитанням: "А ти в це віриш?". Чи кайф від цокання чарками, стукання яйками і поїдання пасочок геть затіняє зміст цього Великого Дня?

Для чого нам школа?

Рідна школа. Скільки пов’язано в житті з тобою. Перша цигарка, перша дискотека, перший розбитий ніс. А часом, в перервах між іграми в "тіф" та розбиванням вікон, ми навіть вчилися.

Залишу ліричні роздуми і почну по суті. За освітою я педагог, декілька років працював у освітньому закладі і багато часу проводив викладаючи профілактичні заняття для старшокласників. І ось що я спостеріг. Наша рідна система освіти — це один із тих деструктивних органів, які вбивають в підростаючому поколінні все прекрасне.

Ні, я не говорю про тих тружеників, які в поті чола свого намагаються навчити і виховати. Я про всю систему разом. Нажаль, але в більшості вона деструктивна. Так, школа дає певні знання. Але погодьтеся, багато з них ніколи не пригодяться в житті. А те, що в житті необхідно, школярі здобувають на вулиці. Часом, наробивши дуже багато помилок.

Ось про що школа НЕ вчить:

• Яку мати професію?

• Як створити сім’ю?

• Якою є моя ціль життя?

• Як зароблять гроші?

• Як співпрацювати в колективі?

• Як любити фізичну та інтелектуальну працю?

• Школа не враховує індивідуальність, а всіх підганяє під один рівень

І ще одне. Нажаль, але більшість вчителів в школі — це теоретики, які вміють вчити, але ніколи не реалізовували свої знання на практиці. Максимум, це шкільна лабораторія чи майстерня. Тому і виховують вони теж теоретиків, які годяться бути лише найманими працівниками на заводах та держ. підприємствах. Якщо я не правий, то почитайте книги, наприклад, Роберта Кіосакі або інших відомих та розумних людей. Вони вам скажуть те ж саме.

Розлучень стало менше. Але хіба це тішить?

Сьогодні вранці прочитав в "Кореспонденті" статтю про те, що українці почали менше розлучатися. В 2009 році розлучилося на 13% менше пар, ніж на рік менше. Чиновники з Мінюсту сказали, що це тому, що укріпився інститут сім’ї. Соціологи ж заявили, що все через кризу: людям немає де жити, ось і не спішать розлучатися.

Проте, хто б з них не був правий, Україна входить в трійку лідерів по розлученнях в Європі, поступившись місцем лише Росії та Білорусі. Тому радіти поки ще рано. Причин, як завжди багато. Це і економіка, і вади характеру, і шкідливі звички, і невміння вирішувати конфлікти, і міжродинні війни, і тому подібне. Звісно, і духовні причини. Можливо, це вже якось заїжджено, зводити все до віри в Бога і практичного християнства, але це правда.

Мабуть, проповідники все-таки не допрацювали, якщо не змогли донести кожній людині в державі, що розлучатися — це гріх. Але це ще не все. Гріх бити дружину, приходити п’яним додому, влаштовувати скандал через дрібниці, ділити на "твоє-моє", зраджувати, слідкувати, підозрювати, давати привід по підозр, нелюбити. Чомусь це не донесли людям. А,може, люди це знають, тільки виконувати не хочуть. Легче жити лише для себе і заради себе. Жодних зобов’язань.

Мабуть, ще варто сказати про так звані громадянські шлюби. Точніше, про співжиття. Колись дивився передачу, де один священик пояснював, що є церковні шлюби - вінчання, і громадянські - реєстрація в рагсі. А спільне життя під одним дахом - це звичайний блуд. Жодних зобов’язань, відповідальності. Я сам по собі, а ти — сама по собі.

З цього приводу прочитав анекдот, який вислав по "асі" один мій знайомий.

Утро. Завтрак. За столом мужчина и женщина.

Он:

- Сделай мне бутерброд с маслом и икрой.

Она аккуратно намазывает все на хлеб. Он съедает.

Он (через пару минут):

- Сделай еще!

Она:

- Не буду. Это была демонстрационная версия заботливой женщины. Лицензионную версию ты сможешь приобрести только после регистрации брака

Смішно, якби не було так сумно. Навіть не знаю, який зробити із цього всього висновок. А може і не треба висновків. Все і так зрозуміло.

Запуск нового інформаційного супутника

31 березня 2010 року о 9 годині 54 хвилині 51 секунді із студії „Правда PRO” відбувся запуск у вільний простір Інтернету сайту „Та сторона”. На борту нового інформаційного проекту знаходяться ресурси позаземного походження. Політ проходить добре. Станція "Та сторона" повністю готова до прийому пасажирів.

"Та сторона" на DVD

Довгоочікуваний подарунок для багатьох шанувальників студії "Правда PRO". Проект "Та сторона" тепер на DVD і є вже у продажі.

Для початку ми видали 2 передачі і 3 диски. Ви запитаєте: "Як так?". Все дуже просто. Ви можете придбати окремо кожну серію, а також комплект із двох серій. Замовити диски можна відвідавши наш розділ МАГАЗИН.

Поки вийшли передачі "Побутові марновірства" і "Чорна п’ятниця". Незабаром плануємо видати "Чорні нещасливчики" та "Андріївські ворожіння".